Життя і смерть через музику. Nick Cave.

Рефлексія. Моє знайомство з Ніком Кейвом почалось з Where The Wild Roses Grow, баладою, записаною Ніком Кейвом і The Bad Seeds разом з Кайлі Міног. Маючи специфічну атмосферу – murder ballad, естетика кліпу на диво ідеально поєднується з самим треком. Where The Wild Roses Grow – не про ідеальну красу, але чому під час перегляду кліпу таке враження ніби дивишся на картину?

Дивно думати про смерть як невід’ємний елемент конкретних творів мистецтва, до того ж про смерть не як негативний чи позитивний чинник, а саме елемент естетики. Нік Кейв – як філософ – споглядач в свої творчості і цьому питанні, він не має конкретної позиції, а просто пропускає це явище крізь себе.

Світ побачив Where the Wild Roses Grow в 1995-му. Кожну епоху можна назвати в певному сенсі зламом, але кінець 20-го ст. був періодом прагнення свободи, не лише фізичної, а й емоційної. Мистецтво є одним із найважливіших культурних маркерів, тому цікаво спостерігати активну градацію мистецтва того періоду від ортодоксально налаштованого до направленого на пошук свободи. Говорити про смерть, про Бога, кохання і ненависть – інший рівень свободи, який був характерний для періоду початку творчості Ніка Кейва.

Але вміння перетворити цей вияв свободи на щось естетичне важко. Чому щось здавалося б таке страшне може бути красивим? Я звісно не маю однозначних відповідей, але думаю що музика може передавати і погляд автора на певні речі, як до прикладу в Where the Wild Roses Grow. Під час перегляду кліпу я відчувала себе пасивним глядачем з трохи більш широко розкритими, ніж зазвичай очима. Картинка кліпу дуже проста і природна – вода, світла тканина, тепле сонячне світло, червоні рози. Немає візуальних маркерів насильницької смерті, що часто викликають у глядача страх чи тривогу. Дивитись кліп легко, але чому?

В 2016-му вийшов 16-тий студійний альбом Ніка Кейва з The Bad Seeds. Це – перший альбом, що він записав після смерті свого 15-ти річного сина Артура. Перший альбом, в якому не лише смерть, а і скорбота є наскрізною темою. Настрій її стає забарвлений дуже конкретною емоцією – сумом. Альбом став публічним визнанням емоцій автора, непереборної туги, що передав ці емоції краще за будь-яке журналістське інтерв’ю.

Зростаючи як людина, як музикант, Нік Кейв довго і поступово рефлексує на життя і смерть у своїй музиці. Він приймає і відпускає просту людську природу. Висновок? Думаю, він тут недоречний. Я знайшла в цій музиці для себе внутрішній спокій, може, це буде щось абсолютно протилежне для вас. Але щоб дізнатись – слухайте, думайте.

Ія Селезньова