Вінілова платівка: аналоговий носій в епоху цифрового відтворення

Вступ

В цій статті розглядається стійка культурологічна привабливість аналогових записів в часи цифрової революції в галузях споживання та виробництва музики. Наша зацікавленість у цьому феномені виникає зі спостереження, що вініловим записам вдалося не не лише вижити і продовжити своє існування після першої хвилі поширення цифрових технологій, що просто змітала все на своєму шляху, яку символізував компакт-диск, вони й зараз переживають щось на кшталт відродження. Цікаво, що це комерційне повернення вінілових платівок відбувається саме в той момент, коли комп’ютерні технології спричинили глибокі перетворення в музичній індустрії та зробили наші економічні і культурні системи незворотно цифровими. Як міг старий і, мабуть, неактуальний носій вистояти в хвилі технологічної революції, яка ефективно перетворює музичний файл з громіздкого фізичного об’єкту на невагому електронну інформацію? Історія цього неймовірного виживання складається з багатьох частин, серед яких не лише специфіка вінілових платівок та їх багата історія, а також і тлумачення таких визначень як “старий”, “неактуальний”, “об’єкт”, “інформація” та “музичний досвід”.

Аналоговому диску як первинній ідеї звукозапису, вперше запатентованій Емілем Берлінером, у 2012 р. виповнилось 125 років. Цього ж року продаж вінілових платівок сягнув найвищого рівня з 1993 року, коли компанія Nielsen почала відстежувати споживання вже на той час забутого суспільством носія. З показником більше 15 мільйонів проданих одиниць за п’ять років між 2008 і 2012 вінілова платівка несподівано повернула собі невелику, але значну частину ринку, яку вона займала з кінця 1940-х до середини 1980-х років. Ми дійсно можемо описати це як суттєву зміну, оскільки цей рівень продажу перевищував загальний показник за весь період з 1993 по 2007 роки. До того ж, фактичне зростання цілком може бути навіть більшим, тому що більшість вінілових альбомів були придбані у незалежних музичних магазинах, які часто не повідомляли про це у SoundScan. Окрім збільшення кількості вінілова платівка також знову набула особливого значення як культурний об’єкт. Мова не лише про зростання комерційних показників, що самі говорять про культовість цього носія, а також про безліч символічних описів, що правильно передають його цінність. Узагальнюючи, вінілова платівка вижила як аналоговий продукт та, здається, перетворилась у символ, значення якого як речі росте, як в рамках, так і поза рамками музичної індустрії. І тим не менше, ця міць і парадоксальні ефекти не можуть вважатись однією об’єктивною умовою чи бути зведеними лише до неї. Навпаки, це явище вимагає синхронного аналізу культурологічного становлення носія, а також діахронного розуміння соціального значення, що значною мірою зробило можливим “відродження” вінілових платівок, принаймні в Європі та США.

Почнемо з того, що широке використання в засобах масової інформації таких термінів, як “відродження” і “повернення” передбачає, що повторна присутність на ринку є багатовимірною та обґрунтованою ситуацією в галузі культури, а не короткочасним захопленням Аналоговому диску як первинній ідеї звукозапису, вперше запатентованій Емілем Берлінером, у 2012 р. виповнилось 125 років. Цього ж року продаж вінілових платівок сягнув найвищого рівня з 1993 року, коли компанія Nielsen почала відстежувати споживання вже на той час забутого суспільством носія. З показником більше 15 мільйонів проданих одиниць за п’ять років між 2008 і 2012 вінілова платівка несподівано повернула собі невелику, але значну частину ринку, яку вона займала з кінця 1940-х до середини 1980-х років. Ми дійсно можемо описати це як суттєву зміну, оскільки цей рівень продажу перевищував загальний показник за весь період з 1993 по 2007 роки. До того ж, фактичне зростання цілком може бути навіть більшим, тому що більшість вінілових альбомів були придбані у незалежних музичних магазинах, які часто не повідомляли про це у SoundScan. Окрім збільшення кількості вінілова платівка також знову набула особливого значення як культурний об’єкт. Мова не лише про зростання комерційних показників, що самі говорять про культовість цього носія, а також про безліч символічних описів, що правильно передають його цінність. Узагальнюючи, вінілова платівка вижила як аналоговий продукт та, здається, перетворилась у символ, значення якого як речі росте, як в рамках, так і поза рамками музичної індустрії. І тим не менше, ця міць і парадоксальні ефекти не можуть вважатись однією об’єктивною умовою чи бути зведеними лише до неї. Навпаки, це явище вимагає синхронного аналізу культурологічного становлення носія, а також діахронного розуміння соціального значення, що значною мірою зробило можливим “відродження” вінілових платівок, принаймні в Європі та США. Чи швидкоплинним проявом фетишистської ностальгії, що протягом деякого часу підживлювались остаточною перемогою цифрових носіїв. Очевидно, що “оцифрування музики та дематеріалізація музичних носіїв не означають меншу ступінь матеріальності та не передбачають меншої соціальної ролі матеріальних об’єктів в межах споживання”. Цю думку поділяють також прогресивні електронні музиканти і самі продюсери, наприклад Бйорк (Björk), яка підкреслює, що хоча похід в музичний магазин може здаватись застарілим процесом для багатьох слухачів, тим не менше “голод за фізичними відчуттями” таким не здається. Аналогічно, топові ді-джеї, як правило, визнають “привабливість” вінілових платівок та їх “магнетичні” якості навіть при тому, що в даний час більшість з них використовує цифрові технології у своїй повсякденній роботі та в особистому споживанні. Інженери передбачають, що вінілові платівки повернулися в якості єдиного аналогового носія, і соціологи зробили висновок, що “нові та старі об’єкти і пристрої не є взаємовиключними”.
Якщо ці твердження можуть видатися читачу досить розумними, то є менш зрозумілим механізм співіснування різних форматів на ринку і що саме сприяє існуванню вінілових платівок у нещадній царині індустрії розваг, орієнтованої на технології. Хоча всі процитовані спостерігачі визнають важливість реконфігурації у визначенні матеріалу, а також зрушення у співвідношенні цифрових і аналогових носіїв, вони не запропонували систематичної думки щодо того, якою є культурологічна логіка цих семантичних змін. Ми також розуміємо, що існують численні прагматичні аспекти споживання музики, з якими ці семантичні зміни пов’язані. Наше дослідження має на меті заповнити цю прогалину в знаннях. Ми використовуємо аналітичні ресурси соціології культури, включно з концепціями знаковості, описів і матеріальності, а також рамками досліджень матеріальної культури та інтерпретованих досліджень споживачів, щоб розгадати і класифікувати непохитність вінілових платівок та їх привабливість, що постійно зростає.

Вінілова платівка як носій та як послання

Короткий огляд історії вінілового формату дозволяє нам викласти основні особливості його значного успіху. Вініл виник у його звичній формі двосторонньої, довгограючої (LP) платівки 33 об./хв. у Columbia Records в 1948 р. Він набув популярності протягом наступного десятиліття, домінував у торгівлі в 1960-х і 1970-х роках та почав здавати позиції в 1980-ті роки, мабуть, назавжди замінений тим, що тоді рекламувалося як надзвичайний звуковий носій – цифровим компакт-диском. Падіння було вельми вражаючим і видавалось незворотним. Після комерційного введення CD в 1983 році частка LP на ринку США попередньо записаної музики впала приблизно з 40% до 1% за 10 років. Піддані забуттю агентами технічного прогресу, аналогові записи стали зникаючим видом пізніх сучасних мас-медіа. Вони пережили важкі 1990-ті роки, в основному завдяки їх важливому значенню для ді-джеїв та шанувальників таких жанрів як хіп-хоп, техно і хаус, в яких вінілові платівки зберегли своє символічне значення. По суті, це було саме те десятиліття, що стало свідком безпрецедентного зрушення культурного статусу ді-джея від вигнанця в музичній індустрії до шанованої знакової фігури. Тим не менше, так було лише до кінця наступного десятиліття. Це був період, в який цей носій повторно став частиною мейнстріму. З поширенням mp3-файлів на вже комп’ютеризованому на той час ринку та коли iPod став іграшкою, вінілова платівка, як не дивно, стала музичним форматом з найбільшим зростанням у 2010 році.

Через це збільшення рівня продажу, що суперечить очікуваному лінійному розвитку технічного прогресу в галузі якості звуку та форматів для прослуховування, вінілові платівки розглядаються як дещо, що викликає культурологічну зацікавленість у мейнстрімових засобах масової інформації, які працюють над реконструкцією їх міфології, якою вони пояснюють їх відродження. У Великобританії дані, зібрані BPI (органом, що представляє у Великобританії індустрію музичних записів), вказують на те, що рівень продажу вінілових платівок збільшився майже на 50% (43,7%) протягом 2011 року, що являє собою так зване “скромне відродження”. У США популярний рок і поп журнал Rolling Stone нещодавно вийшов із заголовком “Рівень продажу вінілових платівок зростає, незважаючи на спад промисловості”. В цьому випуску наведені дані Nielsen SoundScan, які свідчать, що “хоча загальний рівень продажу альбомів впав на 13% у 2010 році, рівень продажу вінілу збільшився на 14% порівняно з попереднім роком, що становить близько 2,8 мільйона проданих одиниць товару”. Також в журналі йдеться, що: “це новий рекорд показника продажу вінілових платівок з 1991 року, коли формат мало не зник у зв’язку з бумом компакт-дисків”. Ще одне свідчення повернення вінілових платівок на ринок наведене у газеті The Wall Street Journal, в якій на початку 2012 року був присутній заголовок “Вони живі! Вінілові платівки повертаються”. В статті йшлося: “очікувалось, що цифрова революція покінчить з великою кількістю застарілих реліквій. Перші компакт-диски спричинили велику шкоду довгограючим вініловим платівкам; потім iPod та цифрове завантаження почали робити те саме стосовно компакт-дисків. Але через довгий час після їх поховання, вінілові платівки відродилися. Зараз вінілові платівки становлять лише невеличку частину в сфері музичного продажу. Але минулого року, за даними Nielsen SoundScan, показники продажу компакт-дисків впали більш ніж на 5%, а продаж вінілових платівок виріс більш ніж на 36%.”

Незважаючи на відсутність будь-якої реальної перспективи повністю повернути масовий музичний ринок, вінілові платівки забезпечили собі позицію носія, що не тільки залишається, але й знову впливає на враження від звуку та наші думки про те, що собою являє «фізичний» носій. Це зрушення в їх статусі популярності може бути описане як раптова трансформація від перебування на межі зникнення до статусу надзвичайно необхідного носія, що, здається, доводить висловлювання Ніцше: все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Але це “відродження” аналогових записів може здатися дивним чи несподіваним лише якщо на нього дивитися з чисто кількісної точки зору, заснованої на припущеннях виключно лінійного технологічного прогресу, а також певного розуміння якості і зручності. Якщо застосувати більш широкі погляди до питання якості, виникає більш складне культурологічне підґрунтя. Така точка зору дає нам можливість розрізняти відносну автономію сили знаковості та показує, що те, що в основних тенденціях позначається як свого роду відродження вінілу, що дивує, не може вичерпуватись готовою лексикою ностальгічного сентименталізму або такими утертими поняттями як “ретро” або “вінтаж”. Це також не можуть адекватно охопити міркування, що звужують це до простих фетишистських імпульсів, що як вважається відволікають перенасичену публіку сучасних ринків останніх років. Замість цього, така точка зору вказує на необхідність змиритися з багатодоріжковим характером сучасного медіа-простору, в якому матеріальні носії створюються та сприймаються соціумом як культурні послання.

Точка зору, яку ми приймаємо, є чутливою до факту, що певні формати вираження, збереження та використання художніх робіт можуть бути витлумачені не просто як нішеві продукти або цінні естетичні товари, а також як засоби для перенесення нехудожніх, а моральних цінностей та як інструменти проекції особистості. Але замість того, щоб підкреслювати їх роль товарів, що підкреслюють статус у суспільствах, звільнених від чар, ми пропонуємо зосередитися на них як на об’єктах з аурою, пов’язаних з сутністю, що не має стосунку до людства, які сприяють емоційним ритуалам і практикам, на яких процвітають різні громади. Тут ми слідуємо Дюркгейму, який підтвердив, що колективні відчуття, які тримають громади разом, “стали усвідомленими лише при виборі зовнішніх об’єктів”. За межами їх “заново відкритої” звукової специфічності як фізичного контейнера “теплих”, “людських” і “реальних” звуків історія вінілових платівок здатна розкрити складний характер присвоєння їм значення, а також комерційних і культурних наслідків цього. Справа в тому, що вініл укріплюється серед деяких спільнот слухачів та митців, незважаючи на те що це найбільш дорогий та найменш портативний носій, тоді як стали доступними високоякісні електронні формати (наприклад, FLAC або WAV), що ще більше підкреслює немузичний характер послання, яке містить звуковий об’єкт та/або яке він, як вважається, передає. Як зауважив Браун “якщо тема речей досягла нового витка актуальності… це може бути відповіддю на цифровізацію нашого світу”.

Показники продажу найбільш популярних вінілових платівок підтверджують роль платівок як популярного, “автентичного” способу прослуховування поп- та рок-музики. Показники продажу, зібрані Nielsen SoundScan, показують, що платівка Abbey Road групи The Beatles мала найвищий показник продажу протягом трьох років (з 2009 по 2011 роки) – понад 100 000 одиниць. Порівняння цін на вінілові платівки розкриває деякі важливі аспекти вартості та цінності вінілових історій. Amazon у Великобританії продає ремастеринг-версії альбому Abbey Road в форматі вінілової платівки приблизно за 35 фунтів стерлінгів за нову копію, а Amazon в США продає її за ціною від 15 до 50 доларів США, залежно від версії альбому. Компакт-диски та MP3-версії альбому продаються за ціною близько 13 доларів США. Після порівняння цін стає очевидним, що вінілові видання альбому як правило на 30-50% дорожчі, ніж інші формати прослуховування. Інший приклад: один з найбільш популярних вінілових релізів у 2011 році – альбом Mumford and Sons Sigh No More – продається на Amazon за 15 дол.США, тоді як CD-версія – за приблизно 9 дол.США, а MP3-версія – за 7. Аналогічним чином, ремастеринг вінілової версії A Love Supreme Джона Колтрейна продається на Amazon за 17 дол. США у порівнянні з 9 і 9,50 дол. США відповідно за стандартний компакт-диск і MP3. Досить цікаво, що така ж тенденція спостерігається і для нових витворів, і для сучасної класики. Наприклад, альбом Tomboy від Panda Bear був куплений одним з авторів за 35 дол. США, хоча CD-версію можна придбати орієнтовно за 20 дол. США, а MP3-версію – за 17 дол. США на iTunes. Будь-який знаковий альбом 1990-х швидше за все буде набагато дорожчим в форматі вінілової платівки, ніж в CD-форматі. Крім того, деякі сингли і ремікси ніколи офіційно не з’являлися в цифровій формі і вони відомі лише як вініл-версії. Розбіжності в цінах різних форматів навіть ще ширші, якщо порівнювати перше оригінальне видання будь-якого альбому як вінілової платівки з його цифровими версіями, випущеними до введення цифрових носіїв.

Для того, щоб зрозуміти, що саме демонструє цей економічний показник, ми подивимося уважніше в культурологічне становлення вінілової платівки як об’єкту. Це можна зробити, приділивши більше уваги двом аспектам культурологічної біографії вінілових платівок: 1) характер матеріалу і естетичний аффорданс вінілового формату альбому, тобто довгограючої (LP) платівки зі швидкістю 33 об./хв., і 2) як інші види вінілової платівки, зокрема 7- і 12-дюймові сингли зі швидкістю 45 об./хв. вдались до певних культурних практик громад зі специфічними смаками та міських закладів, які не лише використовували платівки та популяризували їх як носій у складні часи в 90-х, але й також наділили їх незмінними значеннями крутизни та археологічної культурної цінності.

Long Play – Deep Play (Довга Гра – Глибока Гра)

Насамперед сама ідея “альбому” пов’язана з історією довгограючої вінілової платівки. В її сучасній формі вінілова платівка класично базувалась на форматі “довгого відтворення запису” 33 об./хв. (LP). Вона була, власне, розроблена як втілення ідеї прослуховування альбому, що несе в собі досвід, аналогічний до читання книги, розділеної на частини і глави. Альбом в форматі вінілової платівки задумувався як матеріалізація звукової розповіді, що досягає публіки в формі художнього об’єкта. Ідея “альбому” зберігає цілісність альбому. Наприклад, альбом Abbey Road гурту The Beatles: це повний набір взаємопов’язаних пісень, який найкраще можливо оцінити в безперервному довготривалому прослуховуванні з драматичною паузою при перевертанні платівки на другу сторону. Це зберігає ідею унікального набору на кожній стороні всіх платівок, кожен зі своїм музичним характером, траєкторію та розповіддю. Альбом гурту Marillion Misplaced Childhood є ще одним прикладом цього конкретного аффордансу вінілових платівок. Іншими словами, вінілові платівки, які слід перевертати в кінці програвання кожної сторони, привертають увагу слухачів та змушують їх усвідомити як загальну структуру, так і деталі цього запису. У цьому контексті варто також розглянути альбом Майлза Девіса Kind of Blue. Всі, хто знайомий з цим альбомом, може пригадати ефект, що ятрить душу, якого альбом досяг завдяки треку Blue in green в середині альбому, але також в кінці першої сторони. Художній та комерційний успіх таких альбомів наводить на думку, що це культурологічно цінний спосіб майстерно створювати та сприймати музичне виконання, що прагне стати чимось більшим, ніж просто розвагою. Цей спосіб пропонує перетворити процес прослуховування музики на ритуал та належно оцінити його. Він може ефективно змусити зосередити увагу на деталях композиції і тим самим глибше осягнути ретельно розділену структуру платівки. Зокрема, гасло, що використовується Rhino Records у серії перевидань класичних альбомів RhinoVinyl, твердить наступне: “вініл дає можливість прослуховувати музику саме так, як вона задумувалась бути почутою. Одну сторону за раз”. Важливо, що ці аспекти вінілових платівок як засіб привернення уваги та вражаюче художнє послання безсумнівно оцінені і наймолодшими групами сучасних споживачів, а не лише тими, хто виріс на цих записах.

На додаток до цього набору особливих рис, купівля вінілової платівки є буквально і фігурально “пакетом пропозицій”. Упаковка вінілової платівки є важливою для розуміння її заявленої аури. У випадку з Abbey Road, наприклад, зображення обкладинки надзвичайно відоме; по суті, його можна вважати одним зі знакових зображень у поп-культурі, яке відтворюють і на яке посилаються туристи та інші аналогічні носії. Очевидною привабливістю вінілових платівок в цьому контексті є великий розмір фото на обкладинці платівки, що орієнтовно на 500% більше, ніж на обкладинці CD, не кажучи вже про невеликі супровідні зображення, що містять такі програми як iTunes. Візуальні та матеріальні виміри вінілових платівок також прив’язуються до посилання на обкладинки записів як на твори мистецтва. Багато книг на тему популярної культури було присвячено відтворенню “кращих обкладинок альбомів”. Яскравим прикладом є знамениті обкладинки вінілових платівок, створені для Factory Records та надруковані у книзі за назвою “Factory Records: повний графічний альбом” (Factory Records: The Complete Graphic Album ), що висвітлює творчу спадщину футуристичних обкладинок платівок цієї компанії звукозапису. Аналогічні книги з класичними обкладинками вінілових альбомів існують і для таких важливих лейблів, як ECM, Blue Note та Prestige.

Але нещодавнє відродження вінілових платівок, схоже, йде далеко за рамки мистецтва обкладинок вінілових альбомів як способу надати чуттєвого виразу матеріальності вінілу. Останні релізи (як нові, так і повторні) містять цілий ряд інших матеріальних особливостей, що роблять вінілові платівки більш привабливими для покупців порівняно з компакт-дисками та цифровими завантаженнями. Перш за все, це все більш часте використання більш важкого вінілу для пресування. Стандартний реліз вінілових платівок пресується на вінілі вагою 140 г. Більш важкі відбитки (часто 180 г, але іноді 200 чи навіть 220 г) – більш довговічні та стійкі до деформації. Вони іноді рекламуються покупцям як “вініл для аудіофілів”, хоча для покупця, що не є аудіофілом, більша вага платівки, яку приємно відчувати, свідчить про важливість музичного вмісту, а також більшу довговічність і колекційну вагомість покупки. Іншим способом посилити відмінність вінілових платівок як формату для прослуховування музики є використання кольорового вінілу (і хоча ця ідея вже існувала протягом довгого часу, здається, що вона стала більш популярною нещодавно як метод посилення колекційної вагомості платівок). Якщо знову використати в якості прикладу знакове творіння Майлза Девіса, альбом Kind of Blue, виданий у 2009 р. до 50-річчя першого видання, міститься на прозорій синій 180-грамовій вініловій платівці, а також має прекрасні надруковані зображення та щедро ілюстровану книгу в твердій обкладинці про культурологічну значущість та виробництво альбому. Врешті решт, поки покупці музики будуть платити на 100% більше за новий реліз альбом в форматі вінілової платівки у порівнянні з ціною завантаження, багато нових вінілових релізів виходитимуть з ваучером на завантаження повного альбому, а іноді із більш особливими перевагами, як от наприклад плакат з зображенням з обкладинки (як у повторних релізах альбомів з відомими фотографічними обкладинками групи Roxy Music). Хоча покупець може заплатити ледь не в два рази вищу ціну за вінілову платівку, ніж за цифрове завантаження, разом з платівкою він отримає не лише ваучер на завантаження, але й задоволення від володіння великою художньо оформленою обкладинкою. І наостанок, якість може відігравати особливо важливу роль для споживачів міні-альбомів (платівок EP) з реміксами, які рідко, якщо взагалі колись, містять ваучери на завантаження, але часом випускаються в красиво оформлених конвертах – згадайте платівку Remix # 01від Roxy Music, що була вишукано запакована в добре продуманий конверт з розворотом.

Одним словом, формат вінілової платівки виглядає особливим, часто ретельно продуманим об’єктом. Це може допомогти відрізнити “справжнього поціновувача музики”, почасти тому, що платівка несе відчуття більш високого значення та часто надає цінну інформацію, що розкриває глибину підготовки, що передує запису. Це зокрема стосується класичних джазових записів, хоча й не лише них. Сьогодні їх повторні випуски дотримуються старих традицій та містять передрук всієї інформації з оригіналу, доповнену оригінальними анотаціями до записаних композицій. Впливові легендарні продюсери та завзяті колекціонери, як наприклад Madlib, Ron Trent і DJ Shadow висловлюються високу оцінку цим аспектам цього носія. Madlib визнає що: “… мистецтво таке ж важливе, як і музика, якщо чесно. Я не просто завантажую композиції. Я хочу знати, хто грав, хто продюсував цей запис, де він був зроблений… Такі речі дуже важливі для мене і завжди були важливими”.

Трент вказує на той самий аспект, кажучи: “Як DJ я занурювався у велику кількість музичних композицій. Ці хлопці завжди купували записи… . Ми намагалися вивчати найважливіше, замість того щоб отримати те, що ми називаємо “версія ведучого новин”. Якщо ви збираєтеся дізнатися щось, дізнайтеся. Спробуйте бути кращими в цьому, оскільки ви є носіями багатого спадку”.

DJ Shadow чітко наголошує на тактильному задоволенні від записів: “Крім того, що музика була для мене всім, вона задовольняла кілька вимірів. Вона була тактильною як, наприклад, книга коміксів. І все ж вона також говорила акустично”.

Врешті решт, але не в останню чергу, для споживачів сучасних релізів відчуття набуття найповнішого формату є важливішим, ніж будь-коли, тому що “практично всі вінілові записи сьогодні випускаються невеликими партіями. Існують обмежені наклади, колекційні видання, видання для поціновувачів та багато іншого”. Іншими словами, вініл більше не є і вже ніколи не буде стандартним мейнстрімовим носієм, що полегшує відродження його культурологічного послання. Замість того, щоб повністю витіснити аналогові носії, цифрові технології допомогли заново узгодити їх з обстановкою. Зокрема, вони створили загальну культурну ситуацію, в якій аналоговий запис більше не є основним носієм безперервного “натурального” звуку, але може просуватись на ринку як індивідуалізований естетичний об’єкт. Як пригадує художник Крістіан Марклей: “… коли я приїхав зі Швейцарії до Сполучених Штатів у 1970-х, я помітив ці зміни у ставленні до об’єктів. Я бачив записи на вулицях, в гетто. Я бачив тисячі записів у економ-магазинах, які ніхто не хотів, які нікому не були потрібні”.

Ставлення людей зараз знову змінюється. Сучасні релізи дуже рідко випускаються масово і часто пронумеровані від руки. Старі записи, які колись уникнули фізичного руйнування, але яким тепер може загрожувати культурне забуття, зараз можуть бути відкриті заново як цінні витвори мистецтва. Дійсно, на додаток до ринків нових вінілових платівок чи нових повторних релізів вінілових платівок з класичними або важливими альбомами, вінілові платівки залишаються важливою складовою ринків секонд-хенду. Як повна протилежність до цифрового формату, в якому музичні файли можуть бути нескінченно клоновані, кожна вінілова платівка базується на її відносній рідкісності як відбитку, а також на її здатності мати історію, бути об’єктом власності, якого можна торкнутись, про який можна дбати. В певному сенсі будучи “копією”, платівка не втрачає своєї унікальності. По суті, саме поняття “копії” змінюється після того, як різні носії розміщуються поряд на ринку. Кожен з них може бути технічно відтвореним, але з різним набором інших фізичних властивостей.

Врешті решт, вінілові платівки обіцяють бути інвестиціями або об’єктами колекціонування. На колекційних ринках перші відбитки важливих альбомів можуть коштувати тисячі, оригінальні вінілові релізи популярних артистів останніх декількох десятиліть можуть коштувати сотні, а спеціальний механічний запис звуку, як наприклад технологія DMM1, пропонує унікальні якості звуку за дещо вищою ціною. Деякі альбоми з’явилися лише обмеженою серією або ніколи не випускались повторно. Ця обставина, що збільшує їх вартість, як чогось, що “важко отримати” – все більш цінна якість в контексті оцифрованого ринку, насиченого широко розповсюдженими файлами, що легко передаються. Музичний журнал New Musical Express нещодавно перерахував топ-20 вінілових релізів з оригінальним відбитком The Quarrymen (за участю членів The Beatles, перш ніж вони стали The Beatles), вартість якого за оцінками становить 100000 фунтів стерлінгів, тоді як God save the Queen гурту Sex Pistols оцінюється в 8000 фунтів стерлінгів. Незалежні сучасні артисти часто випускають свою музику у форматі вінілової пластинки з обмеженим тиражем і систематично виступають проти повторних випусків, навіть коли перспективні показнику продажу є хорошими, щоб надати своїм записам особливого значення. Вінілові платівки таких електронних артистів як Kruder and Dorfmeister або Boards of Canada ілюструють такі випадки. Наприклад, за десятиліття після першого релізу альбому Geogaddi останнього виконавця британським незалежним лейблом Warp не було жодного повторного випуску та сьогодні його вартість варіюється від 100 до 400 євро. Те ж саме стосується й класики реміксів – комплекту з 4 платівок першого виконавця The K&D Sessions 1998 р., виданого Studio!K7 у Берліні.

Одним словом, здебільшого повернення на ринок чи повторний продаж вінілових платівок залежить від контексту та якості. Захоплення та зачарованість на ринку вінілових платівок полягають у гонитві за об’єктами колекціонування, що в розмовній мові називається “риття у ящику”. Особа, що риється у ящику, ніколи не знає, що може там знайти, як і те, які ціни можуть бути запропоновані за знайдене. Це тип міської археології, що базується на щасливій випадковості, схожий на купівлю одягу в секонд-хенді чи старих меблів. Культурологічна додана вартість полягає саме в рідкісності та випадковості. Обидва ці фактори навряд чи доступні користувачам інтернету. Звичайно, сьогодні секонд-хенд ринки вінілових платівок підтримуються інтернет-ринком та дедалі більше додатками для мобільних телефонів, як наприклад Vinyl District та iCrates. Це об’єднання двох сфер ілюструє точку в інтернеті, в якій створюється не просто віртуальна, а й розширена реальність. В той же час, однак, сучасні незалежні лейбли, такі як Clone Records з Роттердама, випускають вінілові платівки партіями, що продаються виключно у магазинах. Справедливо також і те, що магазини зазвичай продають унікальні вінілові платівки за нижчими цінами, ніж онлайн ринки, що базуються на таких сайтах, як Discogs. Наприклад, один з авторів нещодавно придбав у Лондоні та Відні дві оригінальні копії The K&D Sessions, що добре збереглися, заплативши за кожну менше 100 євро. Рідкісна платівка з записом європейського концерту Майлза Девіса Double Image коштує 90 євро при купівлі онлайн (станом на травень 2012 р. був доступним лише один екземпляр в майже ідеальному стані), тоді як її відмінну копію в той час було можливо придбати за 40 євро у одному з найбільших секонд-хенд магазині вінілових платівок у Франкфурті. Зрештою, купівля у магазині дозволяє покупцю особисто уважно роздивитись стан платівки та програти її.

Оскільки пошук композицій онлайн та завантаження цілих альбомів не потребує зусиль, а тому є потенційно необмеженим процесом, це стає стандартним, нудним заняттям. При споживанні за допомогою інтернету кількість має тенденцію перевищити якість придбаного матеріалу. На противагу, вінілові платівки заохочують споживати за сучасним принципом “чим менше, тим краще”. Як фізичний продукт, вони також можуть грати на користь музичних магазинів, що функціонують як місця зустрічей для спільнот з різними смаками, що обмінюються ідеями та інформацією, а також підсилюють професійні та особисті зв’язки. Музичні магазини, в свою чергу, служать культурним посередником у класифікації жанрів. Особливо незалежні магазини електронної музики, як правило, мають тенденцію до розміщення замовлень на основі лейблів та стилів, навіть якщо власникам та спільнотам, яким вони постачають продукцію, відомо, що сучасна музика розмиває чіткі кордони і таким чином, стає “посткатегорійною”. Разом з хіп-хоп культурою саме це широко поширене соціальне середовище електронного танцю започаткували музичні магазини та клуби як ключові культурні місця в масштабах міста 1990-х років, незважаючи на панування компакт-дисків та подальшу появу дешевих портативних цифрових плеєрів. Ді-джеї були наглядачами цих двох спільнот, що не лише зробили значний внесок у культурологічну та комерційну витривалість платівок, коли індустрія масової музики відмовилась від цього формату, а й наділили їх сутністю авангардної творчості та альтернативної крутизни. Іншими словами, самі по собі ностальгічне колекціонування чи витончена аудіофілія з використанням вінілових платівок 33 об./хв. не можуть створити культурологічний міф помітного на даний час масштабу. Таким чином, читачу слід звернути увагу на формати вінілу, що використовуються цими спільнотами: 7- та 12-дюймові сингли, 45 об./хв.. Це приводить нас до другого виміру культурологічної біографії вінілових платівок.

Революції синглів, семплінгу та сцени електронної музики

Фізичні властивості вінілових платівок – це дві основні речі для клубної сцени:

1) ді-джеї можуть оперувати носієм вручну; вони буквально можуть бачити композиції, їх структуру, що відображена у фізичній мікро-архітектурі жолобів; також було порівняно легко освоїти основні процедури звукових маніпуляцій – особливість, що робить аналогову технологію простою та повністю “прозорою”: і вона часто згадується як така, особливо в порівнянні з передовими цифровими пристроями.

2) висока точність відтворення аналогового носія і той факт, що вся музика, записана до 1980-х, була доступна в цьому форматі, надає платівкам статусу культурного архіву музичних композицій для всіх активних виробників, що орієнтуються в стилях. Обидва виміри дозволили ді-джеям, що колекціонують вінілові платівки, перейти від звичайного споживання до статусу проактивного споживача, споживача-професіонала чи проспоживача.

Звичайно, цей привабливий потенціал носія передбачався значно раніше: спочатку Ласло Мохой-Надь в своїх роботах на початку 1920-х рр., а потім і у експериментах з фонограмами, що їх проводив Джон Кейдж в 1930-х рр. Ді-джеї стилів хіп-хоп та хаус перетворили теорію та експерименти у щоденну розважальну практику і поступово вивели її на рівень повноцінного мистецтва. Подальше розгортання стилів хаус і техно стало причиною того, що “якщо у 198-х роках всі хотіли бути гітаристами, то у 1990-х всі хотіла стати ді-джеями”. Ці спільноти біти типовими представниками гедоністичної та антисистемної альтернативи. Для них вінілова вертушка стала інструментом, а записи стали центром гри, що пропонувала шлях спротиву системі та затверджувала особистісний вплив. І хоча навіть найкращі ді-джеї досить скромні і обережні у своїх твердженнях у відповідь на запити про їх діяльність, ці спільноти та їх аудиторії ставились і досі ставляться до ді-джейства як до “креативного самовираження”.

Що стосується першого фізичного аспекту аналогової технології, вона породила тепер вже всюдисущу естетику скретчингу, бекспіннінгу, каттінгу, едітінгу і міксінгу, що спершу були розроблені хіп-хоп ді-джеями, як наприклад Grandmaster Flash. Слідом за їх зростаючим визнанням як справжніх піонерів, міксинг визрів як вміння і в 1990-х роках тернтаблізм став окремим жанром з власними знаковими фігурами, такими як DJ Q-Bert або DJ Shadow. Тернтаблізм привернув особливу увагу до вінілових платівок і в руках хіп-хоп проспоживачів він сформувався у пост-модернове послання “не настільки важливо, що ви говорите, наскільки важливо як саме”. Звичайно, у зв’язку з цим стали необхідними певні високоякісні прилади, як наприклад вертушки і міксери Technics SL-1200MK2, що в один момент перетворились на знакові об’єкти. Ця сукупність продуктів дозволила цілим поколінням професійних ді-джеїв та аматорів створювати танцювальні сети, послідовно чи одночасно поєднуючи записів один з одним, та вставляючи їх один в одного. Це дозволило продюсерам, таким як DJ Spooky, говорити наступне: “дайте мені дві вертушки і я створю вам Всесвіт”, каламбур на слова Джона Кейджа, які містичним чином стали передбаченням техно-культури: “маючи чотири програвачі, ми можемо скласти і відтворити квартет з двигуна внутрішнього згоряння, вітру, серцебиття та зсуву”.

Увесь культурний Всесвіт, що, до речі, утворився на хіп-хопових та денсових сценах, неможливо уявити без вінілових синглів 45 об./хв.. Ямайська культура звукових систем була раннім прекурсором цього формату, а народження цілого впливового жанру даб-музики має очевидний зв’язок з “існуванням інструментальної сторони, що називається версією, на стороні В записів синглів, що стало як традицією, так і необхідністю для звукових систем”. Всі жанри сучасної електронної клубної музики отримали користь від таких синглів з різними реміксами на обох сторонах, оскільки вони зробили можливим виконання основної вимоги танцю – зробити так, щоб музика не зупинялась, підтримувати біт всю ніч. Якщо коротко, “повторне запозичення запису як продукту масового споживання в першу чергу означало можливість продовження композиції на обох сторонах платівки 45 об./хв., використовуючи дві різні версії”. Відповідно, розвинувся смак на більш тривалі композиції, такі, що не підтримувалися комерційними радіо-станціями. Так само як одна сторона вінілового альбому дозволяла музикантам випускати концептуальні альбоми, так і формат синглу робив свій внесок у більш вільні, більш експансивні естетичні форми, що виражали не лише певні музичні преференції, але й серію ставлень. В цьому контексті важливо пам’ятати, що “диско, хіп-хоп та реггі, хаус, техно і драм-н-бейс були створені ді-джеями, тими, хто був достатньо хоробрим, щоб спробувати щось дивне і надзвичайно інше”. Чим популярнішими ставали ці нові естетичні уподобання, вся клубна танцювальна культура, що центрувалась навколо ді-джеїв, які грали на платівках, перетворилась на справді транснаціональну мережу, яка підвищила видимість платівок у світі та знову позначила такі міста як Чикаго, Детройт, Нью-Йорк, Лондон, Манчестер і Берлін на мапі андерграундної музики. Цьому процесу також сприяли ді-джеї/колекціонери, як наприклад Джон Піл та Жиль Петерсон, які відстоювали широкий діапазон авангардових та маловідомих танцювальних композицій у своїх радіо-шоу. Через певний час стало можливим асоціювати платівки з такими культурними образами як незалежність, космополітизм та модність, які ці міські майданчики спершу і відстоювали. Всі ці культурні передумови призвели до того, що вінілові сингли перестали бути товаром масового споживання та набули квазі-тотемних якостей, часто вбудованих у легендарні заклади, як наприклад відомі клуби та магазини платівок, а також стали пов’язаними з бурхливими ритуалами – офіційними та незаконними партіями. Вінілові платівки пропонували не лише “теплий” вишуканий звук, але й світ поглядів, тактильних відчуттів та практичні аспекти, що виражали модність, аутентику та альтернативу. Простий перегляд підзаголовків тепер уже класичної серії компіляції Hi:Fidelity Lounge відомого чиказького лейблу Guidance Recordings дозволяє зазирнути у ці значення: Subterranean Soundtracks (Підземні саундтреки), Licensed to Chill (Ліцензія на розслаблення), Cosmopolitan Grooves (Космополітичні ритми).

Другий аспект, виокремлений нами вище, тобто здатність аналогових засобів виступати певною музичною бібліотекою, свідчить і про те як дві різні технології можуть співіснувати, так і про те, що певною мірою вони підтримують одна одну. Зокрема, існуючі аналогові записи є особливим культурним архівом, який став логічним наслідком розвитку музики, коли нові електронні прилади, такі як семплери, що з’явились у 1980-ті роки, зробили можливою більш глибоку інтеграцію наявних записів у виробництво музики. Оскільки велика кількість синглів містять матеріал, який ніколи не був випущений у цифровому форматі, вони є скарбом сучасної музичної традиції. Після того, як послання носія отримане, перетворене і програне, цінність цих вінілових платівок в плані привілейованих звукових файлів стає ще більш вираженою. Передові електронні продюсери як Амон Тобін, який в середині 1990-х років почав систематично семплувати аналогові джерела, могли порушувати авторські права, але вони мали глибоку повагу до змісту та носія. Їх творча практика здійснила революцію в поп-естетиці та широко поширеному розумінні авторства у мистецтві. Найголовніше, вони завжди випускали свої роботи в вініловому форматі на невеликих незалежних лейблах, часто лише як сингли 45 об./хв.. Як слухачі, виглядає, що вони надихались такими артистами як Джон Кейдж, який, як говорять, сказав: “Що люди точно повинні запам’ятати, так це те, що записи слід використовувати не як музику, а як записи”. Як продюсери, вони допомогли повторно встановити вінілові платівки не лише як повноправний, а й як автентичний носій, необхідний для більшості передових музичних експериментів. І вони зробили це у час, коли здавалось, що майже ніхто в мейнстрімі більше не вірив у них. Навіть поверхневий огляд кількох ключових записів, створених в рамках цих середовищ, пропонує розуміння того, як вінілові платівки стали чимось більшим, ніж просто ще одним масовим продуктом або застарілим форматом.

Розглянемо спочатку Endtroducing від DJ Shadow, реліз 1996 року. Цей альбом вважається наріжним каменем семплованої музики. Увесь подвійний альбом – це переплетення різних стилів, бітів та уривків мелодій з інших записів і їх перетворення у музичну розповідь, що за словами самого DJ Shadow, які він включив до анотації до записаних композицій, “відображає життя вінілової культури”. Конверт платівки містить великоформатне зображення артиста, що блукає серед стелажів 7-дюймових записів. Визначальний дебютний альбом Амона Тобіна Bricolage (Створення речей з любих матеріалів, що попали під руку), випущений за рік після альбому Endtroducing, відповідає своїй назві та цитує Клода Леві-Штрауса на звороті обкладинки, щоб надати визначення поняттю семплінгу. Це той момент, коли, здавалось би, застаріла вінілова платівка посідає центральне місце постмодерністської революції у музиці.

І хоча такі альбоми відіграли важливу роль основних етапів розвитку електронної музики та хіп-хоп середовища, саме сингли регулярно підтримували ці середовища та їх специфічність. Сторона В синглу часто містила “ексклюзивні” треки, що не були більше доступними ніде. Деякі з них надихали цілі жанри електронної музики, наприклад драм-н-бейс та брейкбіт виникли зі структури біту композиції Amen, Brother гурту the Winstons. Маестро цих нових стилів, як от LTJ Bukem, вивели їх на рівень пізньої сучасної класики. Вони використовували сингли як первинний формат і перетворювали їх у окремі релізи для ді-джеїв, що включали те, що джазмени назвали б альтернативними треками: переробки, ремікси та спеціальні треки. Аналогічним чином 12-дюймові міні-альбоми (EP) стали компактним форматом, якому надають перевагу, для найбільш важливих, основоположних електронних продюсерів, наприклад Autechre. Щоб підкреслити творчу вартісність цих коротких форм та виділити їх звуковий і часовий мінімалізм, деякі з новіших електронних лейблів (як Spectral чи Apple Pips) пакують свої стандартні партії у фантазійні конверти. В цьому сенсі вони підтверджують традиційну репутацію вінілових платівок як витворів мистецтва з аурою (та відповідають їй), навіть якщо вони дають нове визначення музиці. Систематичне колекціонування та аналіз цих вінілових платівок надає доступ до звукових та візуальних уподобань цілих міських середовищ, що здійснили революцію в пізній сучасній західній культурі.

Сьогодні, перші екземпляри багатьох синглів, що були випущені у 1990-х роках на лейблах Good Looking Records, Metalheadz, Prescription, Warp чи Ninja Tune, досягли знакового статусу, а деякі стали дорожчими за довговграючі платівки в стилі рок або поп. Мати можливість копатися в сховищах легендарних лейблів, таких як Blue Note або Verve, та скомпілювати чи зробити ремікс деяких з їх шедеврів стало “великою честю” для нових продюсерів, і коли вони спромоглись зробити це, як Jazzanova та Thievery Corporation з двома знаковими лейблами відповідно, вони чітко визначили свою роботу як пошану класичним артистам і оригінальним вініловим синглам. Перша довгограюча платівка Thievery Corporation, випущена у 1996 році, містить розмиту фотографію звукознімача на вініловій платівці крупним планом та називається Sounds from the Thievery hi-fi. З роками вона стала класичним формулюванням електронної заспокійливої музики, що ніколи не випускалась повторно, вартістю щонайменше 50 євро, якщо у відмінному стані, в країні свого першого випуску – Німеччині.

І наостанок, що не менш важливо, всі жанри, які базуються на вінілових платівках, виникли у 1980-х роках та покращили своє звучання у 1990-х, відігравали та продовжують відігравати важливу роль як культурна та політична протилежність до оцифрування та корпоративному масовому виробництву. Тоді як вінілова платівка зараз є найдорожчим форматом, вона тлумачиться як найбільш критичний та політично-стійкий формат. Це пов’язано з відмінними і часто антисистемними культурними якостями без поглинання негативних коннотацій, що зазвичай закріплюються за деякими з них. Це ексклюзивно, але не елітарно, складно, але не пафосно, традиційно, але не консервативно, альтернативно, але не претензійно. Платівки вигідно відрізняються від мейнстрімового цифрового формату, який поступово починає розглядатись як прив’язаний до великого бізнесу і мега-брендів, що деякі споживачі вважають обмежувально, або навіть експлуататорсько і нестерпно масовим.

Цей соціальний аспект не варто недооцінювати і у поєднанні з усіма згаданими вище суттєвими факторами це робить тепер порівняно громіздкий 12-дюймовий формат знаково могутнім носієм, зокрема ключовим символом цілої культури та її підходів. В інтерв’ю музичному сайту Pitchfork співвласник культового німецького лейблу Kompakt Майкл Майєр відобразив вінілову культуру, яку культивував Kompakt: “Є багато ді-джеїв, котрі ще досі хочуть грати на платівках, навіть якщо вони купують платівку, оцифровують її та програють файли .wav. Я не думаю, що вони остаточно відімруть. Це така прекрасна культура, що живу уже так довго, не думаю, що це колись припиниться”.

Обговорення

Перформативність платівок

Одним з основоположних результатів інновацій за останні декілька десятиліть у вивченні споживачів, дослідженнях матеріальної культури та соціологічних дослідження споживання став радикальний перегляд теорії товарів. в своїй концептуалізації сучасності соціологія, зокрема, завжди залишала особливе місце для товарів як фізичного вмістилища таких процесів, що залежать від економічної ситуації, як відчуження, використання та розчарування, а також як статусного, естетичного символа ексклюзивності та культурної вищості. У той час як постмодерновий і культурологічний повороти в соціальній теорії підкреслюють питання стилю життя, задоволення, символічних викликів та бажання як природні для товарів, праця, натхненна культурою та антропологією, протягом останніх досліджень матеріальної культури і інтерпретативних споживчих досліджень дозволила досягти найбільших досягнень у переосмисленні товарів. Як нагадують нам класичні твердження економічної антропології, економічна діяльність з обміну та споживання направду становить соціальні зв’язки та циркуляцію культурних ідеалів. Те, що оцінюється, обмінюється та використовується – це не просто “товари”, а фізичні містилища соціальних значень. З культурологічної точки зору, те, що ми називаємо “економікою” – це, по суті, розгалужена система символічного обміну, більше система, що організована для побудови та обміну тотемами, ніж поле соціальної дії, визначене моделями інструментальної раціональності та комерційними контрактами.

Ця культурна модель ринків і товарів вимагає більш гнучкої та процесуальної теорії товарів. Підтверджуючи деякі основні принципи класичних праць з антропології культури, одним з важливих висновків останньої концептуалізації досліджень матеріальної культури була ідея, що товарні об’єкти мають “життя в соціумі” або “біографії”. Відповідно до цих понять, об’єкти мають соціальні траєкторії, тоді як їх значення для різних груп споживачів змінюється в часі та просторі. Об’єкти мають по своїй суті мобільну якість, що часто змінюється, та створюються як у фізичному сенсі, так і історіями, міфами, їх сприйняттям в певних контекстах. Більше того, як матеріальні цінності товари повинні постійно відновлюватись через обмін, використання та придбання. Таке сузір’я сенс процесів творення рішень помітне стосовно вінілової платівки історично і в контексті сучасних умов. І насправді, пояснення цього контексту є основним завданням, яке ми ставимо собі в цьому дослідженні.

Знаковість платівок

Якщо ми погоджуємось, що об’єкти мають дещо більше, ніж статус товарів, цим ми підтверджуємо, що їх цінність вибудовується культурно та стосується певних соціальних носіїв. Такі об’єкти як музичні записи мають не лише безпосереднє утилітарне значення, так би мовити самі по собі, але й також тому, що вони здатні створювати культурні рамки використання та поціновування, яке потім завжди опосередковує їх присутність та посилається на досвід фактичних практик, пов’язаних з об’єктом. Існують певні категорії об’єктів, які уособлюють цей феномен більше, ніж інші. Їх особливості пронизують цілі соціальні аудиторії та наділені ними цінністю, що демонструє надлишок значень, не так як RicoPaul Ricouer розповідає у своїй теорії тексту. З нашаруванням значень на такі об’єкти з часом, була запущена семіотична спіраль. В результаті, на додаток до своїх очевидних функцій об’єкт бере на себе роль знакового символу; він перестає бути простим іменником та стає агентом прислівникових і прикметникових оцінок. Він уособлює весь клас емпіричних якостей і в особливих випадках – практики визначення способу життя. Це означає, що коли справа доходить до вивчення соціальних траєкторій об’єктів, що набувають такого особливого значення, ми не виявили ні випадків художнього прозріння, ні товарного фетишизму, але натомість стикнулися з комплексним ефектом колективного зачарування, значення якого виходить за межі чисто естетичних або вузько утилітарних зв’язків з реальністю. Ми
намагались показати, що вінілові платівки є саме таким об’єктом.

Широкі концептуальні рамки, що дозволяють зрозуміти феномен вінілових платівок у цьому особливому культурному статусі, виникли нещодавно з так званого іконічного повороту. Це віднайшло своє соціологічне вираження в теорії іконічності, описаній Джефрі С. Александером у декількох статтях. Зі слів Александера, об’єкти, наділені символічною силою, про які йдеться вище, є культурними символами. “Іконічний/знаковий” не означає строго семіотичний кваліфікатор, про який говорить Чарльз Пірс, чи будь-хто, хто у повсякденні розмірковує, посилаючись на короткий опис чогось. В більшій мірі Адександер вказує на більш загальну та глибоку соціальну роль культурних символів як конденсацію знаковості (Freud) та тотемних образів (Durkheim) , що пов’язуються з процесами формування особистості та невербальними каналами формування значення. Іконічність/знаковість – це соціальний аффорданс. Александер, тим не менше, підкреслює, що ні Фрейд, ні Дюркхейм не пропонували систематичної думки щодо того, як символи працюють в цій іпостасі в сучасних суспільствах. Концепт “аури” Вальтера Бенджаміна підводить нас ближче до розуміння як працюють символи, що сприймаються таким чином.

Тим не менше, Бенджамін додав від себе серію швидше обмежувальних концептуальних кваліфікацій до загального розуміння аури, про яке він говорив. За його словами, аура означає “асоціації, що мають тенденцію гуртуватись навколо об’єкту сприйняття”. Він поглибив це розуміння, коли написав: “Сприйняття аури об’єкта, на який ми дивимося, означає наділення його здатністю дивитися на нас у відповідь”. Ця метафора взаємного роздивляння, що пронизує об’єкти та здатна створювати соціальні аудиторії, лежить в основі сучасного поняття знаковості, розробленого та застосовуваного такими мистецтвознавцями як Hans Belting чи Horst Bredekamp. Тим не менше, за Бенджаміном лише унікальні об’єкти можуть вважатись такими, що мають ауру. Аура об’єкту була “отримана з його унікальності”, а статус унікальності був визначений наявністю всіх якостей об’єкту, що “передаються у ньому від моменту створення і далі”. В цій схемі “копії” не мають значення. В результаті, Бенджамін заперечував існування потенціалу аури фотографій чи фонографічних записів. Бенджамін вірив, що унікальність і, таким чином, аура об’єкту – строго залежні від єдності творчого замислу, певного часу та певного місця, що впізнаються у об’єкті. Ця концепція, що застосовувалась Бенджаміном переважно до мистецтва, очевидно “виходить далеко за свої рамки”. Але він не довів це твердження соціологічно. Ми стверджуємо, що це було б важко довести з двох причин: 1) його концепція унікальності є занадто жорсткою, 2) неявні розуміння “копії” не достатньо деталізовані, щоб пояснювати різноманітні форми, які ми спостерігаємо сьогодні.

Звичайно, розуміння цієї подвійної точки зору – це перевага пізнього сучасного ретроспекивного погляду. “Електронна музика – це ілюстрація як мистецтво рухається з епохи “технічної відтворюваності” до епохи цифрової гіпер-відтворюваності – до такої міри, що навіть сам Бенджамін не наважився б собі уявити”. З другого боку, Бенджамін міг би це усвідомити, якби він обмежив свою ідейність та при цьому призупинив свою інтелектуальну невіру. Ми стверджуємо, що він пропустив це через те, що застосовував поняття аури переважно, щоб заперечити те, що він розглядав як сучасне розчарування, симптоми якого включали втрату аури як абсолютної унікальності. Цей його намір був здебільшого нормативним, не аналітичним. Емпірично, історія вінілових платівок, яку ми розказали, ілюструє обмеження його підходу і ставить під сумнів здатність об’єктів бути “стислими якостями”, які виявляють “несучасну” природу культурної історії, яку захищає інший німецький культурний критик Siegfried Kracauer. Тим не менше, аналогічним чином припускається несподівана корисність для загального поняття аури, до якого Бенджамін зумів привернути наукову увагу. Фокус у тому, щоб використовувати концепцію аналітичним, не нормативним чином і зробити її гнучкішою. Цього можна досягнути в два кроки. По-перше, замінивши поняття унікальності іншими категоріями, як наприклад відносна рідкісність. Це змусить концепт аури відійти від обмежувальної позначальної структури. По-друге, розуміння аури як спорідненої та багатовимірної, а не лише властивої, якості допомагає осягнути знаковий статус “механічно відтворених” об’єктів, які Бенджамін вважає неправдоподібними.

Ці питання дослідження підтримуються паралельними дослідженнями в галузі маркетингу та інших соціальних наук, які використовують поняття символічності/знаковості в культурі. Взяті разом ці перспективи дозволяють не тільки зрозуміти вінілові платівки як товар, що відродився, але також пояснити його сходження до статусу культурного символу з аурою, що підводить підсумки важливого аспекту останнього часу – пошук аутентики і значення у сильно опосередкованому, оцифрованому і сповненому товарами світі.

Спадщина прослуховування музики та аутентика вінілових платівок

Однією з сильних рис вінілової платівки є її здатність вказувати на важливі референти в історії поп-музики та спадщини, зберігаючи надійне відчуття, що це частина культурного андерграунду, крутого і передового. Зокрема, цей аспект співвідносить вінілову платівку до бажання прослуховувати музику конкретним чином, надаючи перевагу теплому і чуттєвому звучанню, яке має забезпечувати вініл. У цьому сенсі ми повинні позиціонувати вініл як фізичний символ особливого типу прослуховування, що знаходить в форматі вінілових платівок такі якості як інтимність, тепло, справжність і харизма. Ритуали підготовки платівки до прослуховування, фізичні характеристики запису та сам акт програвання змушують слухача усвідомити присутність носія та специфічну естетику відтворення звуку не лише з точки зору звукових властивостей музики, а й візуальні враження від носія та обладнання, що “зчитує” його.

Таким чином, аналоговий формат пропонує досвід, що прямо протилежний до практики прослуховування інших форматів. Саме тому, що це зараз не єдиний, не основний формат, його характеристики стати більш зрозумілими та більш унікальними. Він також пов’язаний з серією практик, що допомагають освятити вініл як сакрального досвіду прослуховування: догляд за вініловими платівками для захисту і збереження їх аналогових якостей, очищення диска, технічний нагляд за вертушкою та забезпечення її справного стану чи присвячення уваги догляду за обкладинкою. Ці рутинні процедури підготовки та догляду означають, що прослуховування вінілових платівок насправді вимагає більше роботи і догляду, ніж інші формати, хоча це не інтерпретується просто як “робота”, а як догляд і ремесло, що ведуть до реального, емоційного зв’язку з прослуховуванням музики. Більше того, як пропонують Yochim та Biddinger, ці типи практик догляду надають вініловим платівкам людських якостей. Безсумнівно, аналоговий носій зношується в процесі його використання. І це створює чітке метонімічне посилання на основоположний досвід людського життя.

Через його формулювання як акустично досконалого, технологічно гегемонічного формату для прослуховування музики до кінця 1980-х, вінілові платівки мають перевагу, що вони сприймаються як “класичний”, “реальний” або “автентичний” формат для деяких, якщо не більшості, типів прослуховування музики. Наприклад, слухачі, які цінують високу точність відтворення звуку та/або автентичні зв’язки з музичною спадщиною, можуть вважати, що найкращий спосіб послухати ранні альбоми The Rolling Stones або Майлза Девіса – за допомогою формату, для якого вони були створені і на яких вони була спочатку випущені – вінілові платівки. Ці артисти та їх творчі доробки – значна частина сучасних музичних канонів. Важливо, що серйозні слухачі визнають формат платівок як спосіб прослуховування та розуміння музичної спадщини, якому вони надають перевагу, а не просто прослуховування. На кону звук і стиль, не лише мелодія.

Звичайно, цих слухачі можна розділити на колекціонерів, аудіофілів, ді-джеїв та ентузіастів, які вишуковують різні виданнях вінілових записів – від перших або рідкісних, тих, що ніколи не програвались, до втрачених і подряпаних секонд-хенд платівок, до свіжих і глянцевих, важкий перевипусків та ремікс-версій платівок. Що залишається незмінним – свого роду естетичний досвід, який надає носій, та перформативна логіка двох сторін платівки. Щоб зрозуміти значення цих якостей, що вперше стали доступними завдяки вініловій платівці, розглянемо твердження про один з найбільш знакових сучасних альбомів – Kind of Blue Майлза Девіса: [він] не був би можливим, якщо б не існували вінілові платівки. Саме джаз був задуманий для запису альбому, не лише через час програвання мелодій а й через загальний настрій, який створює альбом.

Поява вінілових платівок проклала шлях для того, що можна назвати концептуальним альбомом. Режим їх програвання підходив і для більш експансивних стратегій творців, і для цілеспрямованої концентрації уваги громадськості.
Ця асоціація вінілу з канонічними музичними відтвореннями виражається у сучасному виробництві платівок, особливу у перевипуску класичних альбомів року, інді та джазу. Такі каталоги як серія Back to Black компанії Universal Records перевидають важливі і популярні альбоми жанрів рок і поп на високоякісних платівках, а джазовий лейбл Blue Note перевидає канонічні альбоми таких артистів як Джон Колтрейн та Майлз Девіс на важких 180-грамових платівках.

Звукозаписувальний лейбл 4 Men With Beards, що описує себе як “один з неперевершених лейблів світу, що перевидає вінілові альбоми” – ще один приклад. Простий аналіз їх онлайн каталогів виявляє різноманітність перевипусків ключових вінілових альбомів артистів, що є однаково важливими як в жанрах альтернативного року (The Velvet Underground, Iggy Pop, Wire and Bauhaus), так і для соулу і джазу (Nina Simone, Aretha Franklin, Miles Davis, Herbie Hancock). Це ретельно підібраний каталог перевипусків. Випадок з лейблом 4 Men with Beards є важливим, оскільки здебільшого його релізи не фокусуються на найбільш відомих альбомах цих артистів, як наприклад Kind of Blue Майлза Девіса, Histoire de Melodie Nelson Гінзбурга чи будь-який альбом Ділана. Тоді як великі лейбли та публіка зберігають інтерес до цих знакових перевипусків альбомів, що добре продаються, лейбл 4 Men With Beards пропонує рідкісні та менш відомі релізи цих артистів, наприклад як от останній перевипуск концертів Майлза Девіса 1970 р. Pangaea та Dark Magus. В цьому сенсі, вони заохочують використовувати вініл як спосіб віднайти повний та рідкісний перелік творів автора, важливих, але тих, що важко знайти.

Ще один аффорданс вінілу в цьому сенсі – він дає більш масштабний, тактильний фізичний вираз аспектам виробництва запису та відтворення. На відміну від цифрових завантажень (що іноді мають супровідну віртуальну книгу), вінілові альбоми акцентують на аспектах спадщини прослуховування, роблячи виробництво і відтворення видимим, а також матеріальним, яке можна потримати в руках та відчути. Це робить вінілові платівки відчутним на дотик, витривалим витвором мистецтва, наприклад, важливим компаньйоном ритуалізованого прослуховування. Тоді як цифрове прослуховування прославляє легкість і мобільність, а компакт-диски вважаються такими, що стирають “тепло” музики і знехтували ідею двостороннього альбому, вінілові платівки вважаються делікатесом в прослуховуванні музики. Саме тому, що вініл не є портативним, але привертає особливу увагу, він може функціонувати як більш вимогливий, “органічний” і, таким чином, пафосний і мислячий носій. Існують міські заклади, які поєднують в собі вініловий музичний магазин та сільські делікатеси, як наприклад магазин Tongues у Відні. Відчутний матеріал платівок робить їх міцними за інтуїтивними відчуттями, але вони також схильні набувати слідів використання з часом, що надає їм аури, яка недоступна для цифрових копій. Разом з аналоговими звуковими якостями вініл може також означати більш захоплюючий досвід, коли можна відчути себе ближче до музики або, щонайменше, наблизитись до умов сприйняття, якими насолоджуються самі виробники музики, коли створюють свої роботи.

Підсумки

Вінілові платівки – це потужний культурний об’єкт завдяки їх семіотичній змінності. Це здатність матеріалізувати гнучкий діапазон значень для різноманітних аудиторій, в кожній з котрих вказується на базову культурологічну структуру, що пов’язується з поняттями спадщини, аутентичності та крутизни. Вінілові платівки ідентифікуються різними спільнотами слухачів для черпання та позначення різних культурних коннотацій – до певної міри унікальних і часом спірних. Загалом, ми стверджуємо, що вінілові платівки мають цю здатність, оскільки вони конкретизують та вказують на різні потужні історичні та культурні твердження та історії, а також тому що вони пропонують певні матеріальні якості. Наш інтерпретативний аналіз вінілових платівок як товару з аурою базувався на описах культурних текстів та історіях, а також на деяких їх властивостях, хоча зрозуміло, що всеосяжний і масштабніше дослідження вінілових платівок повинно буде охоплювати такі питання як вертушки; питання придбання, зберігання, догляду та колекціонування; музичних магазинів та вінілових майданчиків; секонд-хенд ринків та процесів детоваризації і ретоваризації; а також питання, пов’язані з пресуванням і виробництвом вінілових платівок.

Ми показали, що в першу чергу, вініл – це об’єкт, який кристалізується і стосується спадщини поп- та рок-музики. Те, що важливі альбоми спочатку були зареєстровані і прослуховувались на вінілових платівках, надає аналоговому формату справжності та відмінної риси для слухачів, котрі культивують та/або відкривають спадщину рок- і поп-музики. Але, парадоксально, коли вініл був всім, але його вбив компакт-диск в 1990-х, його стосунок до життєво- важливих, передових музичних та молодіжних культур підтримувався його центральною роллю у денс-, електронній та хіп-хоп культурах, де вінілові платівки були відповідним форматом для перформативного та колективного прослуховування, на якому базуються ці культури. Крім того, програвання платівок заохочує до різних ритуальних занять: локалізоване нерухоме прослуховування з зануренням, ретельний відбір та “спінінг” у виконанні ді-джеїв, що заворожує. Ця взаємодія з ритуалами надає вінілу глибшої естетики та політичних значень, протиотрути до гегемонії залежності культур цифрового прослуховування від багатонаціональних конгломератів, які забезпечують однорідну платформу та засоби для прослуховування музики.

Вінілові платівки як товар матеріалізують парадоксальні культурні цінності. Іронічно, крихкість і схильність до пошкодження тлумачиться як сила, наділена людськими якостями, в порівнянні з цифровими форматами, які є нескінченно відтворюваними і можуть бути видалені одним натисканням на кнопку клавіатури. Як фізичне вмістилище звуку, платівки постійно прохоять цикл перетворення в товар, декомодифікації та рекомодифікації через секон-хенд ринки, які зараз як ніколи спроможні, завдяки інтернету. Вініл існує з майданчиками просторами, що живляться конкретними міфами міст, лейблами, клубами і музичними магазинами. Ми демонструємо, що вінілова платівка інкапсулює кластер взаємопов’язаних настроїв, які допомагають визначити її сучасну естетичну свідомість. У цій якості вона стабілізує серію важливих в даний час бінарних кодів, а саме – співвідношення реального і віртуального, сентиментального і стратегічного, ритуального і зручного, виняткового і звичайного тощо. Це допомагає втілювати і тим самим конкретизувати невловимі колективні явища, такі як крутизна, модність та альтернатива. Хоча комерційне відродження платівок невелике в абсолютному вираженні, вінілові записи є одним з ключових сучасних культурних товарів, на яких ці нестійкі та невловимі культурні якості фіксуються та стабілізуються. Коротше кажучи, вінілова платівка є прекрасним прикладом того, як механічно відтворюваний продукт може стати знаковим і мати безліч зв’язків. Це свідчить про те, що ауру аутентичності не можна стиснути до будь-якого концепту оригінальності чи унікальності. Але її складає і непередбачувана соціальна роль.

Домінік Бартманські
Університет Масарика, Чеська республіка

Аян Вудворд
Університет ім. Гріффіта, Австралія

Журнал споживчої культури, опублікований в інтернеті 31 травня 2013 р.